Невдовзі у Києві стане холодно?

  Наш Київ скоро стане холодним. Незважаючи на те, що на вулицях весна і тепло розливається кожного дня все більше і більше просторами столиці.

  Але Київ вже не такий як минулої весни. Або позаминулої. І справа зовсім не в позначках термометра.

  Замість скверів, парків та старих будівель виросли великі скляні будинки. Високі і холодні, вони ніби віддзеркалюють сутність усіх тих, хто з гордістю вважає себе виключно міськими жителями. Гонитва за кар’єрним ростом, грошовими преміями і світським життям перетворила нас у роботів, що харчуються плітками і підзаряджаються тими ж батареями, що і ноутбуки, додаючи в раціон снікерси і колу.

  Старе місто, обожнюване багатьма поетами, не впізнаю навіть я. А уявляєте, що відчувають люди, котрі бачили його 40 років тому?

   «Ну то й що? – скажете ви. – Прогрес не стоїть на місці. Змінюється світ – змінюємось ми». Зараз вже нікому не потрібні вузькі вулиці і триповерхові будинки, коли можна побудувати широку автостраду і хмарочос біля неї.

  Я не відчуваю міста. Воно стирається повільно, навіть не намагаючись просити про допомогу. А навіщо? Ті, хто почують – не в змозі допомогти, а інші – хочуть змін. А я, у роздумах про зміни, пішла шукати серце Києва, щоб дізнатись, чи не стало і воно перетворюватись на сплав піску з оксидами металів і чи варто відхрещуватись від прогресу і європейського впливу.      

  Звичайно, душу я б шукала у соборах та церквах, що, так чи інакше, зберігають краплю надії на тепле майбутнє, а от де шукати серце… Чула, на перехресті Золотоворітської, Рейтарської і Георгіївського провулка постановили «Їжачка в тумані». Одразу ж пішла туди. Біля самого пам’ятника зібралась міні-екскурсія. «А этот ежик символизирует нас, потерявшихся…» Інше можна було вже не слухати. Пішла блукати далі. Натрапила на вирізьблену з дерева фігуру матері і дитини, на балерину, теж вирізьблену. Вперше звернула увагу на рудого кота біля Золотих воріт – того, що на дереві «сидить». Ще розповіли мені і про дерев’яного віслючка, і про дерево з дзвонами. Скульптури вирізьблені з мертвих дерев, коріння яких не можна знищити через порушення рельєфу. З мертвих дерев…Нові скульптури... Ніколи б не подумала, що шукатиму серце міста в цих дерев’яних пам’ятниках. Деяким з них лише кілька місяців, а вони уже мають безліч легенд, історій та фото на згадку. І не можливо ними не милуватись, не прийняти їх. Хоча і це – зміни. То як, столичне серце теж оновлюється?

  Мабуть, не всі готові сприймати зміни. Або не всі зміни готові сприйматись. Як би там не було, а Київ усе ж змінюється. Це невіддільна частина його існування і життя. А чи буде в ньому тепло і затишно – залежатиме від тих же, виключно міських жителів, які все ще можуть впливати і на душу, і на тіло столиці. І чи варто казати, що серце міста треба шукати не в скляних будинках, дерев’яних скульптурах чи центральних вулицях, а в самих нас, все тих же, виключно міських жителях, що в першу чергу приймають зміни в собі.